«Розкажіть, як вам вдається помолитися за хлопців? Я вже третій місяць сюди
приходжу, але мені не дозволяють говорити з ними про Бога, а тим більше молитися; хотів дитячі Біблії залишити – теж не дозволили», – так нарікав один американський місіонер, випадково застав нас в Дніпродзержинському протитуберкульозному санаторії. Як нам це вдається? Так просто, коли наш театр заводить стосунки з новим дитячим закладом, то я кажу так: «Ми хочемо подарувати вашим дітям свято! Можна нам приїхати?»
Театр-студія «Замилування» намагається стримати дане слово. Під час виступів викладаємось на сто вісімдесят відсотків. Наприкінці зустрічі ми не завжди робимо молитву. Буває, просто дякуємо Богові або ділимося словами любові з хлопцями. Я намагаюся прислухатися до того, що чекає від нас зараз Господь.
У перші відвідини цього санаторію після виробленого фурору я побачила 
серед веселих мордочок сумну дівчинку. «У мене голівка болить», – сказала вона мені. Я хотіла тут же за неї помолитися, але раптово зрозуміла, що це потрібно зробити для всіх дітей. «Можна я буду молитися за здоров’я діток?» – несміливо запитала у нашій господині, завуча по виховній роботі Анжели Петрівни. «Звичайно, можна!» – прозвучало у відповідь. Для мене на сьогодні – це найдивовижніше свідчення Божих чудес!
Потрібно сказати, що хлопці і дівчата в цьому протитуберкульозному санаторії «різношерсті» – є з багатодітних і малозабезпечених сімей, є з повних, і лише деякі мають статус сиріт. Але відразу видно, що всі вони обділені увагою і ласкою.
Якось ми приїхали напередодні восьмого березня, та ще й в п’ятницю. Ну, думаємо, дітей буде раз-два та й усе. Нітрохи! Хлопців було стільки ж, як і в звичайні дні. «Анжело Петрівно, а чому дітей так багато? Завтра ж свято. Чому ж їх не забирають?» Завуч зітхає: «Ох, буває так, що забирають в п’ятницю, а в суботу вже привозять назад.» Від почутого я на якийсь час заніміла. В голові не вкладається: батькам і близьким ці діти не потрібні!
Увагу привертають два хлопчика, яких постійно бачимо в санаторії. А ми вже приїжджаємо третій рік поспіль. Матвій і Єгор погодки.
– Скільки ви вже тут?
– Близько п’яти років.
– А батьки у вас є?
– Мама.
– А вона вас додому забирає?
-Ні.
– За весь цей час жодного разу не забирала?
– Ні. Вона не може. Їй ніколи. Вона працює.
Хлопчики так давно не бачили маму, але щосили захищають її, виправдовуючи не зрозумілу дорослим поведінку.
Ми їздимо в різні місця. В основному, по Дніпропетровській облаті. Нас чекають, нас запрошують і це піднімає настрій, змушує забувати про власні проблеми і негаразди.
Якось ми зважилися на триденну поїздку. За такий короткий термін побували в 5 місцях, причому в Черкаській, Чернігівській, Житомирській та Київській областях. Втомилися неймовірно. Фотографій зробили мало, не було жодної на тлі пам’ятників і місцевих визначних пам’яток. Зате було дуже багато вражень. А головне, кожен з нас відвозив в своєму серці енергію дитячих посмішок, радісних очей, теплих рученят.
Приїхали додому рано-прераннім вранці стомлені і голодні. Жалісливий водій розвіз нас по домівках, а живемо ми всі в різних кінцях великого міста Дніпро. Я доповзла до ліжка і провалилася в глибокий сон.
Через кілька днів зустрічаюся зі своїми театралами. Перше питання: «Коли знову поїдемо?» Ось так. Ми не боїмося незручностей і довгих доріг. Ми завжди готові їхати до тих, хто в нас потребує!
Алла Чернікова,
художній керівник Театру-студії “Захоплення”,
партнер місії “Мир Дому Вашому”.
